«Іоланта», остання опера Петра Ілліча Чайковського, написана за рік до смерті, у 1891 році, та по праву вважається найсвітлішою оперою композитора.
У журналі «Петербурзьке життя» за 12 листопада 1892 р. була опублікована бесіда з П. І. Чайковським, де він розповідав як з’явився задум написати оперу «Іоланта»: «Вісім років тому мені потрапила до рук книжка «Русского вестника» з одноактною драмою датського письменника Генріха Герца у перекладі Ф. Міллера «Дочка короля Рене». Сюжет цей зачарував мене своєю поетичністю, оригінальністю й численними ліричними моментами. Я тоді ж дав собі слово коли-небудь покласти його на музику».
П’єса за драмою Г. Герца йшла в Московському Малому театрі, де роль Іоланти виконувала видатна драматична актриса Олена Лешковська, яка дебютувала в цій ролі у 1888 р. За спогадами Олександра Южина, виконавця ролі Водемона, після однієї з вистав цієї п’єси П. І. Чайковський, підійшовши до нього, відверто зізнався, що тільки одній Олені Костянтинівні він зобов’язаний рішенням написати оперу на цей сюжет, додавши, що навряд чи його Іоланту хто-небудь так проспіває, як Лешковська її грає.
У середині 1890 р. директор театрів І. О. Всеволожський висловив думку про постановку в один вечір оперної та балетної вистав і почав переговори з П. І. Чайковським про написання таких творів для сезону 1891 – 92 рр. Зупинилися на опері «Іоланта» і балеті «Лускунчик». Лібрето «Іоланти» було замовлено Модестові Іллічу Чайковському – братові композитора, якій після успіху «Пікової дами» став визнаним лібретистом. Він переробив переклад драми письменника Володимира Зотова, та ввів аріозні та ансамблеві місця, яких вимагав оперний жанр.
Згодом П. І. Чайковський зрозумів, що для сезону 1891 – 92 рр. він не встигає написати оперу та балет і вирішив відкласти їх до сезону 1892 – 93 рр. У листі до І. О. Всеволожського він пише: «Дочка короля Рене», це найбагатший для музики сюжет, здатний зігріти і надихнути мене так, що я не сумніваюся в успіхові, якщо тільки опера ця не буде результатом напруги й квапливості».
Перебуваючи в Америці, П. І. Чайковський писав у квітні – травні 1891 р. Модесту Іллічу: «Більш ніж коли-небудь я закоханий у сюжет Іоланти, і твоє лібрето зроблено цілком відмінно. Але коли… я побачив, що мені ще багато роботи над балетом і лише потім я можу взятися за оперу, коли я розумів, що ні на шляху до Америки, ні в ній, ні навіть по дорозі назад я не буду мати можливості працювати, то впав у відчай, відчувши повну неможливість виконати взяту на себе справу.
Отут я перестав любити Іоланту й саме для того, щоб знову й пристрасно її полюбити, я зважився відмовитися. Як тільки відмовився – так і полюбив. О, я напишу таку оперу, що всі плакати будуть, але тільки для сезону 1892 – 1893 рр.»
10 липня 1891 р. у Майданові, під Клином, П. І. Чайковський приступає до роботи над «Іолантою». У вересні 1892 р. клавір, партитура, оркестрові й хорові голоси опери вийшли друком. З 1 по 10 листопада в Петербурзі П. І. Чайковський був присутній на репетиціях «Іоланти» та «Лускунчика» у Маріїнському театрі, де 6 грудня відбулася прем’єра опери. Диригував виставою Едуард Направник, декорації створив академік Михайло Бочаров, провідні партії виконували – Медея Фігнер (Іоланта), Микола Фігнер (Водемон), Леонід Яковлев (Роберт), Костянтин Серебряков (Король Рене), Аркадій Чернов (Ебн-Хакіа).
Під час підготовки до постановки «Іоланти» у Великому театрі в Москві, останніми репетиціями якої П. І. Чайковський сподівався керувати особисто, композитор помер (25 жовтня 1893 р. у Петербурзі). Прем’єра опери в Москві відбулася 11 листопада 1893 р. «Іоланту» давали разом з «Паяцами» Р. Леонкавалло.
«Іоланта» – лірична опера. Поетична натхненність, шляхетність і чистота почуттів, зворушлива задушевність зробили її одним із найгармонічніших творів П. І. Чайковського. У музиці опери втілена життєстверджуюча віра в перемогу світлих сил, у духовність людини, яка лине до правди й добра. «Іоланта» нерозривно пов’язана з основною темою творчості П. І. Чайковського – прагнення до щастя, боротьба за нього. Однак на відміну від деяких інших опер, наприклад, «Пікової дами», де герої гинуть в боротьбі, в «Іоланті» людина перемагає, долає всі перешкоди на шляху до світла, радості життя. Композитор немов взяв реванш за минулі свої сюжети та, хоча й в казці, з’єднав нарешті закоханих.
В основу п’єси «Дочка короля Рене» покладена давня легенда. Сліпа від народження дочка короля Провансу не знає про своє нещастя, але молодий лицар, якого вона полюбила, відкриває їй страшну правду. Бажання Іоланти побачити світло, яке підсилюється вдаваною погрозою короля стратити лицаря, якщо спроба лікаря відновити їй зір закінчиться невдало, призводить до щасливої розв’язки: Іоланта прозріває.
Образ Іоланти, навіть серед інших жіночих образів, створених композитором, виділяється своєю ліричною принадністю й тремтливістю, змушуючи згадати про Татьяну в «Євгенії Онєгіні». Опера вирішена в камерному плані. Дія зосереджена на розкритті внутрішнього світу героїв і почуття всепоглинаючої любові, яке охоплює Іоланту та Водемона. Зворушливий ліризм, філософська значність, етична шляхетність відзначають образи короля Рене та мудрого мавританського лікаря Ебн-Хакіа. Від цих піднесених персонажів дещо відрізняється енергійний, але трохи поверхневий за психологічним розкриттям друг Водемона Роберт, чия музична характеристика, особливо блискуча арія «Хто вродою рівен Матильді моїй», протиставлена задушевності ліричних героїв. Опера закінчується урочистим та радісним гімном Творцеві й світлу – однією з найдовершеніших мелодій П. І. Чайковського, який сприймається як філософське узагальнення життєстверджуючої ідеї опери.
Київські глядачі вперше познайомилися з оперою «Іоланта» у театральних сезонах 1903 – 1904, 1913 – 1914, рр., де вона йшла разом з «Паяцами» Р. Леонкавалло. У виставі співали найкращі вокалісти того часу – Катерина Воронець-Монтвід, Рібас де Мара (Іоланта), Оскар Каміонський, Василь Ухов, Володимир Любченко (Роберт), Петро Скуба, Юрій Сабінін (Водемон), Платон Цесевич, Лаврентій Донськой (Король Рене). Виставою диригував Лев Штейнберг.
На сцені Академічного театру опери та балету УРСР ім. Т. Г. Шевченка прем’єра «Іоланти» відбулася 7 грудня 1961 р. Опера йшла разом з балетом на музику симфонічної фантазії П. І. Чайковського «Франческа да Ріміні». Музичним керівником та диригентом вистави був народний артист СРСР Костянтин Сімеонов. «Іоланта» стала режисерським дебютом Юрія Лєкова, народного артиста Росії, сценографію вистави здійснив народний художник СРСР Федір Нірод. Вокальні партії виконували відомі солісти київської опери народна артистка СРСР Ламара Чконія, народні артистки України Клавдія Радченко, Зоя Христич, заслужена артистка України Людмила Шоліна (Іоланта), народний артист України Володимир Тимохін, заслужений артист України Володимир Гуров, Микола Кулага (Водемон), народні артисти СРСР Микола Ворвулєв, Дмитро Гнатюк, Юрій Гуляєв, заслужений артист України Борис Пузін (Роберт), народний артист України Андрій Кікоть, заслужений артист України Георгій Красуля, Василь Пазич (Король Рене), народний артист СРСР Микола Кондратюк ( Ебн-Хакіа, Роберт) та ін. Опера йшла українською мовою, чудовий переклад якої зробив класик української літератури Максим Рильський.
Постановка опери «Іоланта» 2011 року на сцені Національної опери України, яку здійснили диригент, народний артист України, народний артист Росії Володимир Кожухар, режисер Микола Третяк, народний художник України Марія Левитська – це красива і сповнена поетичної досконалості оповідь про любов, віру в Бога, велику силу духу, моральну чистоту, шляхетність, готовність до самопожертви, яких так не вистачає в сьогоднішньому житті.
