Центр візуальної культури та “Політична критика” запрошують на хеппенінг художниці Валентини Петрової “Стильна та вишукана вечеря зі зразками кращих страв елітних ресторацій світу із розкішним сервіруванням за доступною ціною”.

Художниця представить об’єкти інтерактивної інсталяції, що є імітацією елітних ресторанних страв, таких як салат із м’яса страуса під соусом кальвадос, холодний жюльєн із гребінця з авокадо, червоною ікрою і трюфельною олією, тощо. Замість вказаних у рецептах продуктів, для виготовлення цих страв художниця використає пережований нею хлібний м’якуш та харчові барвники. За допомогою цього жесту вона хоче поговорити про бідність, зворотнім карикатурним боком якої є прагнення до надспоживання. Коли немає ресурсів для бажаного товару, його місце посідає ерзац. Чим він віддаленіший від оригіналу за якістю, тим має нижчу грошову вартість. Ерзац, замінник знецінюється для тих, хто знайомий із оригіналом, натомість для тих, котрі не можуть оригінал навіть помислити, він залишається самоцінним, бажаним, «не викритим» продуктом. Ним він є і для мистецтва: на виставці для бідних створені художницею страви набувають статусу мистецьких об’єктів. Водночас художниця свідома того, що в мистецтві хлібний м’якуш, викриваючи одну елітарність, набуває іншої, яку також можна поставити під сумнів.

Викликаючи відразу, пережований м’якуш нагадує про те, що й сама бідність нам огидна, вона є тим, чого ми соромимося, що не гідне нас. За страхом бідності прихований страх виключення, смерті соціального тіла, так само як страх голоду, хвороби і бездомності є страхом смерті фізичного тіла.

Тілесні рідини сакралізують об'єкт лише в коханні або в релігії. В мистецькому акті художниця пропонує досягти подібної трансгресії: присутнім буде запропоновано купити за невелику платню страви, зв’язуючим компонентом яких є її слина, і спожити їх. Сама художниця повечеряє з кимось із присутніх, вибравши об’єкти безпосередньо із інсталяції. Вона вважає, що поїдання об’єкта, названого мистецьким, сприятиме переозначенню мистецтва, яке в даному випадку повинне бути ситуацією, процесом, актом.

Валентина Петрова – сучасна художниця, працює з темами тілесності, прекарності, бідності, досліджує соціальні зв’язки та спільноти. Народилася в Хмельницькому, живе та працює в Києві.

Центр візуальної культури (ЦВК) був створений у 2008 році як майданчик для співпраці між академічними, художніми та активістськими спільнотами. ЦВК є незалежною громадською організацією, що займається видавничою і виставковою діяльністю, науковими дослідженнями, проведенням публічних лекцій, дискусій і конференцій. У 2015 році Центр візуальної культури отримав нагороду Європейської культурної фундації ім. принцеси Марґріт. Центр візуальної культури також виступив організатором Київської бієнале 2015 “Київська школа”.

За підтримки: ERSTE Stiftung та Charles Stewart Mott Foundation